І
МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОДЖЕННИМ землякам моїм в Україні і
не в Україні моє дружнєє ПОСЛАНІЄ
Аще, кто речет, яко люблю Бога, а брата свого
ненавидить, ложь єсть Соборне послання Іоанна
... Учитесь, читайте, І чужому
научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває,
Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не
пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій
землі безконечній Веселого дому. Я ридаю, як
згадаю Діла незабутні Дідів наших. Тяжкі діла! Якби
їх забути, Я оддав би веселого Віку
половину. Отака-то наша слава, Слава України. Отак і
Ви прочитайте, Щоб не сонним снилось Всі неправди, щоб
розкрились Високі могили Перед Вашими очима, Щоб ви
розпитали Мучеників: кого, коли, За що розпинали
! Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата - Нехай
мати посміхнеться, Заплакана мати. Благословить дітей
своїх Твердими руками І діточок поцілуйте Вольними
устами. І забудеться срамотня Давняя година, І оживе
добра слава, Слава України, І світ ясний,
невечірній Тихо засіяє... Обніміться ж, брати
мої, Молю вас благаю !
УКРНКА СПб - Заходи: 9-10 березня 2011 року - Дні Тараса Шевченко у Санкт-Петербурзі
Тарас Григорович Шевченкo 9 березня 1814 - 10 березня 1861. Українці в усіх близьких і далеких куточках світу шанувують пам'ять великого поета.
Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,
І голос твій нам душі окриля.
Встає в новій красі, забувши лихоліття,
Твоя, Тарасе, звільнена земля!
Ці пристрочені рядки Василя Симоненка перегукуються із народним розумінням Шевченка - поета і людини. Адже для кожного українця Тарас Шевченко означає так багато, що створюється враження, ніби ми про нього все знаємо і він завжди з нами. Та це лише враження. Він невичерпний і нескінченний. Не тому, що він кращий від інших, - у ньому наша історія, реальність. Україна - це Шевченко, Шевченко - це Україна.
Тарас Шевченко - Заповiт / Taras Shevchenko - Zapovit-
ТАРАС ШЕВЧЕНКО Великий український поет
Зоре моя вечірняя - Пісня на слова Тараса Шевченко у виконанні народного ансамблю "Вишня"
По діброві вітер виє. Кобзарики Кубані, місто Краснодар, художній керівник Лариса Ціхоцька
Taras Shevchenko Museum, Toronto
Відкриття музею Тараса Шевченка в Каневі
Особисті речі Кобзаря в одному зібранні. Таку виставку можна побачити у Національному музеї Шевченка. Він святкує 60-річний ювілей.
Саме в цьому селі у березні (за новим стилем) 1814 року народився Тарас Григорович Шевченко. Батьки майбутнього поета були кріпаками місцевого пана Енгельгардта і жили у хаті Тарасового діда, закріпаченого козака Якима Бойко. Наприкінці 1816 року вони переїхали у сусіднє село Кирилівку (нині Шевченкове), звідки родом був Григорій Шевченко. В Моринцях Тарас не одноразово бував у дитинстві та юності. Він часто описував село у своїх творах. А описувати було що, адже розкидане на численних пагорбах воно і нині дуже красиве.
Етнографічний музей у Моринцях
Існує версія, що Григорій та Катерина Шевченки жили не в дідівській хаті. Яким Бойко, ніби то, несправедливо вибив у місцевого управителя дозвіл на заселення хати селянина Колесника, який служив в той час у москалях (якраз була війна з Наполеоном), а дружина його померла під час родів. Але у 1814 році Колесник повернувся. Дружини вже не було на світі, а у хаті жили чужі люди. Колесник назбирав ватагу розбишак. Вони ховалися у лісах навколо Моринців і грабували місцевих мешканців. Особливо діставалося Шевченкам – «окупантам» Колесникового обійстя. Розбійник розорив їх. Через це родина Шевченків була змушена тікати у Кирилівку.
На місці хати, в якій народився великий поет, в радянські часи встановили меморіальний камінь, а Моринці зробили туристичним осередком – місцем паломництва численних шанувальників творчості Тараса. В центрі поставили пам’ятник кобзарю, збудували великий будинок культури із актовим залом, книжкову крамницю, куди надходили всі нові перевидання творів поета та книги про його життя, велику їдальню, гарне кафе. Кожну весну у березні на „шевченківські дні” до Моринців стікалася маса туристів. У 90-ті роки минулого століття про Моринці дещо забули, хоча ще у 1992 році село включили до складу новоствореного історико-культурного заповідника „Батьківщина Тараса Шевченка”. Центр села втратив свою привабливість. Але вже у ХХІ столітті Моринці відновили як туристичний осередок.
У моринській середній школі працює кімната-музей Шевченка, а поряд із школою нині розбудовується етнографічний музей. Тут, в оточенні затишного садочка, стоять хатки під соломою, клуні, сажі. Все стилізоване під давню придніпровську житлово-господарську архітектуру. У гарному дерев’яному котеджі розмістилася адміністрація музею. Поряд із нею поставили дерев’яну капличку, яка дещо випадає із загального ансамблю. Музей розташований на пагорбі оточеному глибокою мальовничою балкою. В балці влаштували ставочки із невеликою зоною відпочинку: декоративними скульптурами, альтанками, лавочками.
Адміністрація
Середня школа зведена у першій половині ХХ століття
Серед архітектурних пам’яток Моринців варто відмітити початкову школу збудовану в другій половині ХІХ століття. Не так давно до будинку школи прибудували дзвіницю. Тепер це православний храм.
Будівля початкової школи кінця ХІХ століття
* * *
Текст та фото Романа Маленкова (чорновий текст для путівника Черкащиною видавництва "Грані-Т")
http://ukrainaincognita.com/
Шевченкове - 3.03.11
Шевченкове нині є великим селом із майже тритисячним населенням. Раніше воно називалося Кирилівка (інша назва Керелівка). 1816 року у кирилівського селянина Тетерюка Яким Бойко купив для свого зятя Григорія Шевченка стару хату. У цій хаті й виріс Тарас Шевченко. У 1823 році померла мати Тараса – Катерина. Батько взяв нову дружину, але й сам довго не прожив – помер у 1825 році. В 11 років Тарас Шевченко вже був круглим сиротою.
Посмертна маска Тараса Шевченка та пам'ятник юному поету
Музей
Ось що писав він про ті роки у своїй автобіографії: «…приютился он у дьячка в школе в виде школяра-попыхача. По многотяжком двухлетнем испытании прошел он граматку, часословец и, наконец, псалтир. Дьячок, убедившись в досужестве свого школяра-попыхача, посылал его вместо себя читать псалтир по усопших крепостных душах, за что платил ему десятую копейку, яко поощоение». Прослуживши у дячка кілька років, Тарас втік у Лисянку, де напросився у навчання до живописця-диякона. «Терпеливо бродяга-школяр носил из Тикича три дня ведрами воду и растирал медянку на железном листе и на четвертый день бежал». Втік він у село Тарасівка до дячка-маляра, але той відмовив йому у навчанні. Тому Тарас повернувся у Кирилівку. Тут він хотів найнятись в погоничі або пасти громадську отару. Але не судилося. У 1828 році місцевий поміщик Василь Енгельгардт забрав чотирнадцятирічного юнака козачком до себе у маєток у село Будище.
Дороговкази Тарасових шляхів та могила його матері
Нині у Шевченковому на колишньому подвір’ї Шевченків розташовано літературно-меморіальний музей та адміністрацію Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка». До нього входять села Шевченкове, Моринці, Будище та Вільшана. Музей розташовано на пагорбі. Звідси відкриваються чудові краєвиди балки із вкритими садами схилами. На схилі збереглася могила Катерини Шевченко – матері поета. Хата Шевченків, яка після смерті Григорія – батька, перейшла у спадок до старшого брата, Микити, давно розвалилася. На її місці у 1908 році поставили перший пам’ятний знак – жорнове коло із написом «Тут була хата Тараса Григоровича Шевченка». Із цього кола і почалося заповідання Шевченкового подвір’я. Ініціатором збереження пам’яті Великого Кобзаря був місцевий земський лікар Нетесюк, який зібравши сільську громаду ще на початку ХХ століття обніс огорожею подвір’я.
Реконструкція хати Шевченків
Павільйон над "хатою дяка"
У 1917 році було встановлене перше погруддя поета. Через кілька років його замінили невеликою постаттю Шевченка у кожусі. А у 1927 році на постамент встановили нове погруддя, виготовлене з цементу та піску звенигородським скульптором Калеником Терещенком. У 1935 році почалося облаштування музею та будівництво нового приміщення, яке відкрили через чотири роки. Будинок музею, зведений тоді, стоїть і нині. Ліворуч від нього розташовано адміністративну будівлю, праворуч стоїть реконструкція хати, в якій мешкала родина Шевченків. Навпроти хати пам’ятник – мандрівний юний Тарас. Музейне подвір’я, що спускається схилом у балку, оточено розкішним садом. У музейний комплекс також входить хата дячка, в якого Шевченко був «школярем-попихачем». Екскурсоводи кажуть, що хата «та сама». Недаремно її зберігають у скляному павільйоні. Але мусимо вас розчарувати – це лише копія тієї хати. Від оригіналу залишився лише сволок із викарбуваною датою. На в’їздах до Шевченкового стоять скульптури, які ілюструють дитинство і юність Тараса. А пам’ятник встановлений у центрі села показує Шевченка вже у зрілому віці.
* * *
Текст та фото Романа Маленкова (чорновий текст путівника Черкащиною видавництва "Грані-Т")
http://ukrainaincognita.com/
Історія села Моринці
- 3.03.11
Черкаська Звенигородка знана ще з Київської Русі, - нині райцентр на Гнилому Тікичі. Площа району - понад тисяча квадратних кілометрів, десь із сто тисяч мешканців, 42 населені пункти. А серед них - історичний трикутник, званий ще Шевченковим краєм, батьківщиною, материзною Шевченка, земля яку "сходив Тарас малими босими ногами": Шевченкове, Моринці, Будище...
Дуб Тараса Шевченка
в с.Будище.
"У цім краю земля до неба горнеться,
А в росах світяться Тарасові сліди
В Шевченкове, у Будище, у Моринці
Врочисто, як до храму увійди", - так сказав поет Анатолій Савченко, що мешкає в Шевченковій Керелівці.
Навесні, 2006 року в останню неділю травня Моринці відзначали 358 років існування.
Історія села Моринці значно давніша ніж 358 років, про це, принаймні, свідчать залишки оборонних валів часів Ярослава Мудрого.
Про його заснування свідчать кілька легенд. Перша твердить, що село назвали Моринцями тому, що першими його жителями були переселенці від моря. Друга легенда говорить, що жителі села займалися збиранням меду диких бджіл, а для цього морили їх, від цього жителів називали морянами, а село - Моринцями. В третій легенді йдеться, що перші поселенці у дуже великій кількості вимерли від чуми, яку в народі того часу називали "мором".
Перша писемна згадка про Моринці належить до середини XVII ст.. Так в 1648 році на початку визвольної війни українського народу через Вільшану на Моринці проходив загін Максима Кривоноса чисельністю 6 тисяч чоловік.
В 1730 році село Моринці належало княгині Яблоновській – хоронжині коронній. В 1794 році село Моринці дісталось в спадщину Надії Василівні Енгельгардт, дружині Дійсного Таємного Радника сенатора кавалера Петра Олексійовича Шепелєва від його світлості генерал-фельдмаршала Григорія Олексійовича Потьомкіна. Це село вона продала 5 грудня 1796 року брату своєму Дійсному Таємному Раднику Василю Васильовичу Енгельгардту. Коли селом володів поміщик В. Енгельгардт, в ньому мешкало 1347 чоловік. У 1801 році в селі було 754 чоловічого і 636 осіб жіночого населення.
Жителі села на той час займалися хліборобством, скотарством та чумакували. Жили в злиденних хатинах, критих соломою. За часів панування В. Енгельгардта із 169 дворів села 76 були без будь-якого „тягла”. Весь час посилювався гніт селян, що викликало з їхнього боку опір. 1818 року у відповідь на відмову селян коритися наказам управителя в Моринці вступив загін солдатів. У сутичці, яка сталася між ними і кріпаками загинуло 3 солдати та 18 селян.
У другій половині XIX ст.. вперше згадуються Моринці, як батьківщина Тараса Григоровича Шевченка. Так Олександр Лазаревич у часописі „Основа” за 1862 р. вперше відкрив, що батьківщина поета, край його матері – Моринці. Слідом за ним це повторили Василь Маслов (1874), Варфоломій Шевченко (1876) та Михайло Чамит (1882).
В старій метричній книзі, в якій записувалися усі народження, шлюби та смерті села Моринець упродовж десятків літ записано:
"Частина перша – про тих, хто народився у 1814 році.
Місяць лютий, 25-те. „У жителя села Моринці Григорія Шевченка і дружини Катерини народився син Тарас. Молитував і хрестив ієрей Олексій Базаринський.”
Малий Тарас жив у хаті свого діда по матері – Якима Бойка. За давніх часів це був Копіїв куток, або Копіївщина. Сьогодні це майже центр села, а колись - глуха околиця біля глибокого, густо зарослого яру та Мориного ставу (цей ландшафт зберігається й понині).
Крайньою на кутку (околиці) колись стояла хата Копія. Як запевняють місцеві жителі, прізвище Копій походить від слова "копа", що означало тоді, крім копи хліба, сільську громаду, сходку тощо. Тоді казали: "Копа переможе і попа". А копієм називали виборного старосту ватаги, поводиря копи.
Моринський Копій і був ватагом у селі, за це його - сільського коваля, - авторитета і верховоду, недолюблювали пани. (А втім, кого з простого люду вони любили?)
Отож сусідою коваля Копія - межа в межу - на Копіївщині був Яким Іванович Бойко, дідусь Тараса по матері. (Прізвище Бойко вказує, що предки Т.Г. Шевченка по матері можливо походили з бойків. Маючи нахил до торгівлі бойки залишали рідні краї і, мандруючи українськими землями, то там, то там осідали. Тож деякі шевченкознавці гадають: "Прізвище матері Шевченка вказує на те, що у нього була домішка крові карпатських верховинців.")
За переказами хата Копія проіснувала до 1918 року. До 1964 року на місці хати стояв невеличкий пам’ятник із цегли у вигляді стовпа із трикутним дахом, а у 1964 році, перед святкуванням 150-річного ювілею Т.Г. Шевченка, тут було покладено 18-тонний камінь з написом: „Тут стояла хата, в якій народився Великий український поет, революціонер-демократ Т.Г. Шевченко”. Поруч в 1965 році встановлене погруддя Т.Г. Шевченка, роботи скульпторів Вронського і Олійника.
У відтвореній хаті Якима Івановича Бойка та Копія в наш час проводяться цікаві екскурсії. Це низенькі напівтемні дерев'яні хати з печами, лежанками, поликами, жердакми для одягу, столами, лавами, скринями. Хати на два крихітні віконця з чотирма крихітними шибками...
- У такій хаті й народилась мати Шевченка, - розповідають екскурсоводи, - з неї вийшла заміж У Керелівку. У той час хата поділялася (умовно, звичайно) на три частини: кухонну - біля печі (тут варили борщі чи галушки, пекли хліб і клали його на поличнику біля мисника); спальню - спали на печі, на лежанці та на полу; вітальня - де стіл і покуття.
Перед цими іконами молилася Катруся, аби їй зустрівся гарний хлопець з доброю, широкою душею.
Господь послав їй такого парубка з Керелівки - Григорія Шевченка.
У Моринцях і Шевченковому переконані, що мати Шевченка була вільною, а що пішла заміж за парубка - кріпака, то свідчило про їхнє велике кохання.
Спершу подружжя мешкало в Керелівці, аж поки прилинула чутка: у Моринцях, якраз біля Якима Бойка, звільнилася хата...
А було так. Управитель Енгельгардта пізньої осені, як уже вдарили приморозки зігнав моринських жінок до Мориного ставка витягувати коноплі. Дружина Копія, сусіди Якима Бойка, відмовилася заходити в студену воду - була вагітна. Але управитель велів її загнати силоміць - жінка застудилася, захворіла й невдовзі померла, також ї не народивши дитину. копій після похорону в розпачі кинувся до управителя і побив його. Повернувшись додому з горя напився у хаті-пустці. А управитель тим часом - до пана. Копій і отямитись не встиг, як був закутий у кайдани і - в Сибір. Хата зосталася порожньою, ніби нічиєю - із Сибіру, як відомо, засланці не поверталися, а рідні в коваля не було. Про це довідалась Катерина - і до чоловіка, а той - до пана. пан дозволив, і молоде подружжя невдовзі перебралося у 1810 році у Моринці, в покинуту ату Копія...
Ось у тій хаті бунтаря Копія 9 березня 1814 року народилася третя дитина Григорія і Катерини Шевченків - хлопчик Тарас...
Але на цьому драматична історія, пов'язана з Копієм та його хатою не скінчилась. Бідно жили Шевченки з трьома дітьми, та все ж своя хата хоч трохи зігрівала їм душі.
Та, виявилось, недовго.
Тарас тільки-но залишив колиску, плетену з лози, зіп'явся на ноги, як одного пізнього дощового надвечір'я до хатини постукали, й поріг переступив забрьоханий, зарослий щетиною чолов'яга в латаній свитині.
- Сідайте, - озвалася з лежанки Катерина Якимівна, - гостем будете.
- Гостем? - хрипко перепитав незнайомий, - У своїй хаті??
Так, то був коваль Копій. Розповів, що втік із Сибіру, після тяжких пригод дістався на Вкраїну, дійшов до рідного села і ось... до своєї хати.
Почастували Шевченки пізнього гостя, чим змогли, він подякував за хліб сіль та й розчинився в дощовій темряві...
- Господи, - сплеснула руками Катерина Якимівна, - і де ж він тепер притулить свою голівоньку? - а в самої інше на гадці - як далі жити в хаті, господар якої переховується в пущах?
Згодом почали доходити чутки, що Копій навколишніх лісах зібрав таких, як і сам, відчайдушних козаків, нападають вони на панів по дорогах, а гроші роздають бідним.
Ні-ні та й навідувався Копій до Шевченків ночами - то хліба, то шмат сала попросить, то переночувати.
Іноді з'являвся напідпитку, бурчав: "У моїй хаті живете задурно... Для Григорія і Катерини то вже було не життя. Бачив це і Яким Іванович Бойко. Тож якось у неділю подався до свата Івана. випили по чарчині, погомоніли, побуркалися - та й склалися по 100 рублів і купили в Керелівці хату для дітей з онуками. Наприкінці 1815 року Шевченки змушені були переїхати до Керелівки (нині Шевченкове).
У 40-х роках XIX ст.. на Правобережній Україні було проведено інвентарну реформу. За інвентарними правилами 1845 року, для Кирилівського маєтку, куди входило і село Моринці, панщина встановлювалась залежно від майнового стану господарства. Правила встановлювали дуже високі денні уроки робіт, фактично селяни повинні були працювати цілий тиждень. Жителі села Моринці та інших сіл не хотіли коритися і бунтували.
Внаслідок реформи 1861 року новий власник Моринців Браницький нещадно пограбував селян: вони одержали всього 1805 десятин землі, в тому числі 83 десятини непридатної, за яку повинні були сплачувати великий податок.
Здійснення реформи в Моринцях супроводжувалось заворушеннями. Селяни, очолювані Ф. Відоменком та Є. Левченком у 1862 році відмовились сплачувати оброк і підписувати уставну грамоту. До села прибули сотня козаків і ескадрон драгунів, які заарештували керівників повстання. Спроба селян визволити їх не мала успіху.
В період з 1868 по 1890 років в Моринцях побудована нова дерев’яна церква. На жаль, до нашого часу вона не збереглася, її по варварському знищила радянська влада у 1935 році.
В 1900 році в с. Моринцях та с. Гнильці набуло найбільшого розвитку гончарство. Близько 100 чоловік займалося виготовленням гончарних виробів, за рахунок чого жили за свої кошти, продаючи вироби в найближчих містечках.
В 1933 році село Моринці, як і вся Україна були охоплені голодомором. „Активісти” відібрали у селян все. Від голоду вимирали цілі сім`ї, траплялися випадки людоїдства. В 1990 році з ініціативи Товариства Української мови було створено меморіал жертвам голодомору на території старого кладовища.
Мирне життя людей Моринець перервала війна проти фашистів, які вступили в село 28 липня 1941 року.
Під час війни в моринських лісах діяв партизанський загін. Створений 1943 року. В його складі перебували жителі села Моринець. Після наступу фашистів 14 січня 1944 року в районі старого лісництва відбувся бій. Партизани відступили до шестиринських лісів, після чого через три дні вони з’єдналися з частинами танкової дивізії та продовжили бій за визволення рідної землі. До сьогоднішнього дня в лісі збереглася хата, яка була партизанським штабом в ті часи.
Визволили село Моринці 28 січня 1944 року під час Корсунь-Шевченківської битви, а саме 21-й стрілецьким полком 180-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту. Під час звільнення села тут перебував штаб генерал-полковника танкових військ П.О. Ротмістрові – командуючого 5-ю гвардійською армією 2-го Українського фронту.
Житель села Моринці Г.Д. Попов за свої подвиги удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Г. Попов народився в селі Моринці в 1905 році в родині бідняка, закінчив 4 класи та пішов працювати до місцевої артілі. Після призиву в армію Попов направився у військово-повітряні сили Чорноморського флоту. З 1934 по 1936 року навчався в школі льотчиків і після закінчення навчання був призначений командиром ескадрильї і помічником командира авіа флоту.
Війна застала його на далекій півночі, де боротьба з ворогом було особливо жорстокою.
В бою Попович проявив неабиякий героїзм, на його бойовому рахунку 7 потоплених німецьких транспортників, 1 танкер і 1 сторожовий корабель противника. За бойові заслуги на Північному Флоті Григорій Попович був нагороджений 3-ма медалями і 4-ма орденами. За потоплення ворожого ескадерного міноносця він удостоєний високого звання – Герой Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі „Золота Зірка”.
Ще один моринчанин - підполковник Д.С. Овчаренко був нагороджений в 1941 році орденом Червоного Прапора.
Під час святкування 150-річного ювілею з дня народження Т.Г. Шевченка було прийнято рішення про відновлення садиб Копія та Якима Бойка в Моринцях. Це рішення "притихло" в тогочасних бюрократичних міністерських кабінетах аж до 1981 року. В червні 1981 року інститутом археології АН УРСР було проведено розкопки на обох садибах. В результаті проведеної роботи вдалося встановити точне місце розташування будівель на обох садибах.
За допомогою залишеного О. Кониським опису будівель на садибі Я. Бойка архітектором Гудченком З.С. та Хохол Ю.Ф. було відтворено зовнішній вигляд будівель. Також була проведена робота серед старожилів села, їхні свідчення хоч і більш пізні за опис будівель О. Кониського, підтвердили свідчення біографа Кобзаря, і доповнили їх іншими деталями. Комплексний аналіз зібраних свідчень дозволив найбільш повно відтворити зовнішній вигляд садиб Якима Бойка, в якій народився Т.Г. Шевченко та Копія, в якій проживала родина Шевчкенків під час свого перебування в Моринцях.
Через об`єктивні причини будівництво меморіалу було знову відкладене на невизначений термін.
І, лише в 1988 році, з приводу святкування 175-річного ювілею з дня нородження Т.Г. Шевченка, будівництво нарешті було розпочато. Відкриття меморіалу відбулося під час святкування шевченківських свят в травні 1989 року. Проте спорудження шевченківського меморіалу в Моринцях триває. На початку 2006 року було споруджено каплицю над кручею, адміністративну будівлю музею Т. Шевченка, які виконані в стилі 18 ст. та відкрито єдиний в Україні пам`ятник Матері з малям на садибі Я. Бойка. Роботи по облаштуванню музею-садиби тривають і сьогодні.
Крім всесвітньо відомого митця Т.Г. Шевченка Моринці подарували світу й інших талановитих людей. Це відомий український художник Іван Кулик, поет Анатолій Самойленко, заслужений артист України Петро Ковбасенко.
І. Кулик був талановитим художником. За радянських часів його звинувачували в націоналізмі за те, що він малював українську природу, портрети земляків, рідні пейзажі і не прославляв в своїх творах радянських вождів. Кулик написав портрети Василя Симоненка, Олександра Довженка, Михайла Максимовича.
Поет А. Самойленко народився 1938 року в селі Моринцях. Закінчив Моринську школу, служив в армії. З 1966 року працює в київському науково-дослідному інституті будівельних конструкції. Написав дві збірки: „Моринська криниця” та „З калинового краю”.
* * *
http://moryntsi.com.ua/
Тарас Шевченко і Новомиргород
- 3.03.11
110 років тому авторка "Лісової пісні" зустрілась в Умані з німецьким хірургом. За підрахунками шевченкознавців, усього Шевченко відвідав понад 130 населених пунктів (російські, польські, білоруські міста та ті, в яких він відбував солдатчину, до уваги не беремо). Найпершу свою подорож малий Тарас здійснив у 1824 році у міста й села сучасної Кіровоградщини. В їх числі Гуляйполе (пізніше Златопіль, який тепер входить до складу Новомиргорода).
Перебування Шевченка в нашому краї ми, перш за все, пов’язуємо з відомим фактом, що хлопцем Тарас із батьком десь у 1823 -1824 роках чумакував нашим степом.
Розглянемо російськомовне видання твору «Наймичка». Сам великий Кобзар пише:
«Во время самой нежной моей юности (мне тогда было 13 лет) я чумаковал тогда с покойником отцом.
Выезжали мы из Гуляйполя, я сидел на возе и смотрел на Новомиргород, лежащий в долине, и на степь…
…Смотрю – опять степь, степь широкая, беспредельная, только чуть мреет вдали что-то похожее на лесок.
Я спрашиваю у отца, что это видно? – Девятая рота, - отвечает он мне. Но для меня этого не довольно. Я думаю, что это – 9-я рота? Степь и все степь…»
Далі згадуються Дідова балка, Єлисавет, Грузівка… Усі ці населені пункти нині — на території Кіровоградської області. А Дев’ята Рота — то село Панчеве, Новомиргородського району. У цих краях в Аракчеєвські часи були військові поселення, що мали свої порядкові номери: 8, 9,10 рота. В них солдатів навчали військовій справі. Характерно, що Гуляйполе Шевченко згадував і в драмі «Назар Стодоля». Гуляйполе пізніше було перейменовано на Златопіль, тривалий час містечко було районним центром. Зараз входить до складу Новомиргорода.
Чумацький шлях, яким мандрували Шевченки, співпадає з сучасною дорогою, що пролягає через Златопіль, Новомиргород, Каніж, Володимирівку, Грузьке, Кіровоград.
У статті «Перша мандрівка поета» («Вечірня газета», 07.03.2001 р.) дослідник Юрій Матівос вказує на « географічну» неточність згадки: «…і річку, на якій розташований Новомиргород, назвав Тикичем. Насправді це Велика Вись». Але і пояснює ці неточності тим, що «Наймичка» - це художній твір і такі деталі не мали для автора історичного значення.
Гідрографічна карта області підтверджує ідентичність ще однієї назви, яка вгадується в повісті «Наймичка» - Дідова Балка. Так називалась невелика, завдовжки 10-12 км річечка в Кіровоградському районі, яка під селом Канежем Новомиргородського району впадає в річку Велика Вись.
Саме тут, ймовірно, поблизу сучасних сіл Володимирівки або Могутнього ночували Шевченки: «Степь и все степь. Наконец мы остановились ночевать в Дидовой Балке».
Далі шлях ішов на П’ятихатки Долинського району, Кривий Ріг, Бериславську переправу, Перекоп. Більше 150 км пройшов територією Тарас із чумаками по землі сучасної Кіровоградської області.
Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства напровесні 1847 р., та арешту Шевченка, рукописна збірка «Три літа» стала головною підставою для жорстокого покарання митця - висилки в казахські степи: він був відданий в солдати Оренбургського окремого корпусу під пильний нагляд з тим, щоб від нього «ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильних сочинений».
Микола І власноруч дописав: « Под строжайший надзор с запрещением писать и рисовать».
Одначе поетова реакція в пустельних степах була загальновідомою: «Караюсь, мучусь, але не каюсь».
Кирило-мефодіївцями були також Дмитро Павлович Пильчиков та Олександр Данилович Тулуб.
Д.П.Пильчиков познайомився з Шевченком влітку 1846р., вступив до товариства. Уродженець Полтави, Д.П.Пильчиков значну частину свого життя провів у Златополі (Новомиргород), де закінчив повітове училище та гімназію в Єлисаветграді.
О.Д.Тулуб, як і Д.Пильчиков, походив з Полтавщини, але життя його тісно переплелося з нашим краєм: Олександр Данилович у 1847-1848 рр. був учителем історії Златопільського повітового училища.
З Шевченком познайомився в 1846 р. На відміну від Гулака, Шевченка та інших Тулуб уник покарання, оскільки слідчим не вдалося віднайти доказів його безпосередньої участі у Товаристві. До речі, опублікував свою працю з історії Златополя.
Всюди, де довелося побувати Тарасу, живе пам’ять про нього. Живе вона і в нашому степовому краї, куди доля в дитинстві закинула майбутнього поета. В кожному місті, районі нашої області є вулиці, навчальні заклади, названі іменем Кобзаря. С/г
підприємства носять його ім’я, створені музеї, встановлені пам’ятні знаки.
Ім’я великого Кобзаря тісно пов’язане з творчістю відомих письменників, поетів, художників, митців – наших земляків. Лауреатом Державної премії України ім. Шевченка став Віктор Шульга – новомиргородський художник. «Тарас Шевченко запав мені в душу з дитячих літ і мені захотілося побувати на батьківщині Кобзаря», – писав Шульга. Мрія здійснилася. Результатом поїздки стали акварелі, зроблені в місцях, пов’язаних з життєвим шляхом Кобзаря.
Минали роки. Шевченко в творчості В. Шульги посів чільне місце. Народилися картини «Малий Тарас з батьком в Єлисаветграді», «Шевченко малює портрет Полусмакової», «За думою дума», «Шевченко в Петербурзі» та інші. В 1971 р. була персональна виставка акварелей художника в Республіканському будинку письменника.
Коли Златопіль відвідував Шевченко, місто було значним економічним і культурним центром степової України. Тут жило до десяти тисяч мешканців (у Новомиргороді, Єлисаветграді — близько п’яти тисяч у кожному), діяли три тютюнові фабрики, костьол, синагога, чоловіча та жіноча гімназії, міністерське (дворянське) училище. Щороку проводилося два ярмарки.
Багато води спливло у Висі з тих часів, коли на її берегах виникло місто Гуляйполе. Місто, яке увічнив у своїх творах Тарас Шевченко.
* * *
За матеріалами golos.com.ua
Тарас Шевченко і Прикарпаття - 3.03.11
Т.Г.Шевченко і наш край
Коломийська Шевченкіана бере свій початок із часу заснування 19 березня 1864 року у місті над Прутом друкарні братів Білоусів. Згодом видавцем і власником друкарні залишився молодший Білоус — Михайло, який до 1913 року видав кількасот книг і брошур, газет, календарів і журналів.
Місцеві інтелігенти шукали для себе й селян прикладів з української історії, щоб довести, що й вони були колись господарями у власній хаті. Особливої шани надавали Тарасові Шевченку, з творів якого і черпали національну наснагу.
Уже в перших числах першого коломийського часопису «Голос народний» (1865—1868) його автори звертаються до великого Кобзаря. В одному з березневих номерів за 1866 рік на першій сторінці Богдан Білокерницький публікує поезію «Береза на могилі Тараса Шевченка», а Дмитро Вінцковський — вірша «До почитателей Тараса Шевченка».
У 1867 році на підприємстві Михайла Білоуса з ініціативи О. Терлецького і коштом учнів Станіславівської гімназії друкується листівка “Стишокъ в память 6-ой роковины смерти Тараса Шевченка”. На чотирьох сторінках було вміщено вірш гімназиста VIII класу Осипа Щавинського під заголовком «На пам'ятку шестих роковин смерти славного нашого Батька-Кобзаря Тараса Шевченка», Це, очевидно, перша в світі українська листівка, присвячена пам'яті геніального поета. З неї також починається філокартична коломийська Шевченкіана.
Особливого розголосу набуло видання Шевченкових “Гайдамаків” 1898 року в тій же друкарні. Видавець навіть оголосив конкурс на кращі ілюстрації до відомої поеми, але ніхто так і не відгукнувся на його оголошення, тож довелося запозичати графічні малюнки відомого українського художника Опанаса Сластіона з однойменного петербурзького видання 1885 року. Книжка мала 140 сторінок, коштувала 50 крейцерів і винесла Михайла Білоуса на 400 корон. У виданні подавалися коротка біографія і короткий історичний нарис «Що то були гайдамаки», які написав сам видавець, а також малюнок хати, в якій народився поет, зображення його на смертному одрі та надгробний пам'ятник у Каневі.
Книжка наробила чимало галасу в Галичині, викликала різно-полярні рецензії в тодішній періодиці. Тому 1899 року Михайло Білоус видає книжечку під назвою «Про изданіє илюстрованой поемы «Гайдамаки» славного украинского поеты Тараса Григорієвича Шевченка». З неї довідуємося, що польські шовіністи розгорнули кампанію проти видавця не згірш, ніж проти гайдамацького руху 1768 року «По розліпленню дня 11 листопада 1898 року на мурах плакатів, зібралася партія польських гімназіальних студентів і стали здирати їх. Те забачили міські хлопці і розігнали їх, однак студенти на тому не спинилися, а зібравшись ще раз із буками в руках, пішли далі свою роботу кінчати. Але враз натрапили на опір міських парубків які вже пильнували шовіністів. Зіткнення сталося біля ратуші, коло аптеки Єдв. Стенцля. Один із парубків вирвав бук у студента і зачав ним гаратати по плечах одного з гімназистів».
У містечку Самборі на Львівщині поліція сама зірвала плакат про коломийське видання «Гайдамаків», а також влаштовувала обшуки в гімназіях Галичини, щоб знайти і вилучити Шевченкових «Гайдамаків».
Позитивні рецензії на Білоусове видання надрукували москвофільські «Галичанин» та «Русское слово», яким був до вподоби Шевченко, виданий «етимологічним» правописом, що його застосовували «тверді русини» чи “святоюрці”, як називали себе москвофіли, тобто сумнозвісним «язичієм».
А львівська газета «Діло» писала, що поема — «просто карикатура Шевченкової мови» У числі 23 львівського часопису «Громадський голос» на Білоусове визнання відгукнувся відомий український публіцист і громадсько-культурний діяч Михайло Павлик. А ось як прорецензував коломийських «Гайдамаків» львівський «Літературно-науковий вісник». «Виданє чистеньке, на добрім папери і дешеве. Правопис т. зв. етимологічний, через що подекуди попсовано мову і віршовий розмір Шевченка».
У 1900 році Михайло Білоус у «Сборнику декламацій» помістив Шевченкові поему «Гамалія» й баладу «Тополя». «Гамалію» 1903 року надрукував коломийський часопис «Зоря». А десь 1905—1906 років у Білоусовій друкарні вийшла «штука театральна», картина в одній дії «Тарас _ Шевченко». Того ж року видруковано портрет Кобзаря, який коштував 10 крейцерів.
У 1910 році накладом Видавничої спілки українського вчительства у друкарні А. В. Кисілевського і спілки з'явився «Кобзар. Вибір поезій для молодіжи» за редакцією Антона Крушельницького, де на 32 сторінках вміщено 29 Шевченкових віршів. А роком пізніше в цьому ж видавництві побачив світ дешевий (20 сотиків) «Кобзар "для дітий».
Перед початком першої світової війни (1914) у коломийській друкарні Вільгельма Браунера з'являється вагома книжечка з портретом автора «Історичні поеми Тараса Шевченка». Вступна стаття і пояснення професора гімназії Дмитра Николишина. Ця книжка започаткувала відому серію «Загальна книгозбірня».
Другою у згаданому видавництві та згаданій серії вийшла книжка «Козаччина в поезії Т. Шевченка». Того ж року в місті над Прутом виходить книжка М. Лозинського «Про батька нашого Т. Шевченка».
Коломийська літературна Шевченкіана часів панування Австро-Угорської імперії закінчується виданням «Гайдамаків» 1915 року. Видавництво «Загальна книгозбірня» спочатку готувало поему як ювілейне видання 1914 року, але війна перешкодила задумові. Примітки подав Іван Шпитковський.
У Коломиї з'являлася й інша друкована продукція, присвячена українському генієві. Так, 1899 року в друкарні Михайла Білоуса можна було придбати портрети Тараса Шевченка «на гарнім папері, друковані двома кольорами, один екземпляр коштує 10 крейцерів», а також бланки на листи з портретом поета і з зображенням хати, в якій він народився. Очевидно, такі портрети і бланки видавалися не раз.
У Програмі будівництва маючого будинку «Народний дім в Коломиї» (1892) Михайло Білоус повідомляв, що в цьому закладі повинні бути портрети багатьох діячів України, в тому числі й Тараса Шевченка.
Окремо стоїть питання про філокартичну коломийську Шевченкіану.
Особливо прислужився коломийській філокартичній Шевченкіані до першої світової війни Яків Оренштайн. Його накладом 1902 року побачили світ 16 чорно-білих листівок-ілюстрацій Опанаса Сластіона 11855—1933) до Шевченкових «Гайдамаків» (1 серія) та 16 кольорових листівок того ж автора і на ту ж тему. У другій серії вийшло 12 чорно-білих карток. Стільки ж різновидів листівок віддруковано у серії «Власноручні офорти Т Шевченка» (1905 чи 1910?)
У 1903 році Яків Оренштайн видає листівку з портретами Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка та листівку «Іван Підкова», автор якої — відомий український художник Ярослав Пстрак (1878—1916), а також 5 різних листівок-ілюстрацій Є. Турбацького до поеми «Гамалія» і три різновиди листівок до поеми.
«Тарас Шевченко по повороті із заслання» — так називалася поштова картка відомого українського маляра Юліана Панькевича (1863—1933), видана накладом «Взаїмної помочи учительської» в Коломиї десь до 1910 року. Це ж товариство після 1910 року видало поштівку «Хата батьків Шевченка».
У 1911 році побачила світ листівка «Т. Г. Шевченко. Гравюра на металі». У ті часи вийшла й поштівка з портретом Шевченка у кучмі накладом Учительської спілки в Коломиї.
Повага до геніального Кобзаря у місті над Прутом була така велика, що вже в 90-ті роки XIX століття тут з'являється вулиця Тараса Шевченка, яка на диво, перебула всі окупаційні влади і досі носить цю назву. А 1900 року в місті заснована «Українська державна вселюдна школа імени Тараса Шевченка» (нині будинок № 57 на проспекті Михайла Грушевського) з українською мовою викладання.
Перший музичмо-літературний вечір, присвячений Тарасові Шевченку, відбувся в Коломиї 8 березня 1880 року в залі «Касина—Ресурси». Місцева газета «Весна» (1880.— Ч. 5) повідомляла, що організатором вечора є філія «Просвіти» з комітетом літературно-драматичного товариства. На сцені стояв портрет Тараса Шевченка в позолоченій рамці з квітами. Хтось прочитав виступ про життя Кобзаря, відтак були декламації, співи, сольні, дуетні й хорові музичні номери. У залі сиділи й поляки., До Коломиї надійшли з різних міст Галичини вітальні телеграми з приводу цього вечора, а автор замітки підсумував: “Вечір вийшов, під кожним оглядом, добрий, саля була переповнена”.
У 1887 році пам'ятний вечір провели гімназисти на околиці міста в Миколи Жураківського. Вони прикрасили господу поважного міщанина, перед портретом Тараса Шевченка клялися, піднявши руку догори, чесно працювати для рідного народу. Серед гімназистів був юний Василь Стефаник. Припускають, що на той час у Коломиї було лише два «Кобзарі» й один із них — празького видання 1876 року у майбутнього новеліста.
З Коломийською гімназією пов'язана ще одна славна сторінка Шевченкіани У 1911 році Львівська крайова шкільна рада заборонила відзначати у середніх школах 50-тІ роковини смерті поета Учні гімназії вирішили вшанувати цю подію одноденним страйком Його почав відділ А VIII класу Гімназистів підтримав професор Йосиф Чайковський.
До 1000 учнів вийшли того суботнього дня на вулиці Коломиї і рушили, співаючи патріотичні пісні, до парку.
Вокально-декламаторський вечір на честь 37-ї річниці смерті Тараса Шевченка відбувся 17 березня 1898 року в залі каси ощадності (тепер Народний дім) Наступного року в цій же залі 6 червня знову відзначали Шевченківське свято кошти з якого пішли на товариство «Шкільна поміч».
Найурочистіше відзначали в Коломиї 50-річчя з дня смерті (1911) і 100-річчя від дня народження (1914) поета На Шевченківському святі 1914 року виступали коломийський і станіславський «Бояни», а в них брав участь знаменитий згодом український режисер Лесь Курбас. Він читав уривки з «Гайдамаків».
Логічним завершенням боротьби з австро-угорською владою і польськими шовіністами за Тараса Шевченка можна вважати спорудження в Коломиї 1914 року погруддя Кобзареві. Відомий краєзнавець Іван Білинкевич розповідає з цього приводу «Магістратська Рада 1880 року в якій були й українці і поляки і німці голосувала за відкриття в місті пам'ятника уродженцеві Коломийщини, видатному польському поетові XVIII століття Францішеку Карпінському. Одночасно українці попросили собі за Шевченка. І згодом їхнє прохання задовольнили. Спочатку спорудили пам'ятник польському поетові й аж у травні 1914 року відкрили погруддя українському Пророкові. Коштом до цього діла найбільше спричинився коломийський адвокат Мелетій Кічура. Отже, пам'ятник при великому здвигу народу відкрили, а площу назвали Шевченковою. Однак автор бюста вибрав нетривкий матеріал і виконав його не зовсім удало. Але коломийці пишалися й цим. Та коли в перебігу першої світової війни в місті з'явилися російські війська, то бюст вони зруйнували, як і бюст Карпінському. За Польщі на місці Карпінського поставили пам'ятник Пілсудському, а на місці Шевченка «виріс» Карпінський. Українському поетові “на рідній землі тоді місця не знайшлося”.
Газета «Коломийське слово» (1914 — 14 травня) повідомляла, що громадська рада міста вирішила поставити в Коломиї на площі біля вулиці Архікнязя Рудольфа (тепер площа Шевченка) пам'ятник геніальному синові України та назвати той майданчик сквером Тараса Шевченка. 27 травня з цієї нагоди відбувся концерт, а увечері — комерс.
Уже 1921 року в коломийській друкарні Вільгельма Браунера накладом «Загальної книгозбірні» у числі першому однойменної серії виходять друком «Історичні поеми Тараса Шевченка» (друге доповнене видання) на 147 сторінках. Тут уміщено поеми «Іван Підкова», «Гамалія», «Буває в неволі», «Тарасова ніч». «Вибір гетьмана», «Здача Дорошенка», «Чернець», «Іржавець», «Швачка». «Невольник», а також пояснення і примітки професора гімназії Дмитра Николишина.
У 1925 році в цій же серії з передмовою Омеляна Цісика виходять у світ «Політичні поеми Тараса Шевченка», а 1929 — друге видання книжки “Козаччина в поезії Тараса Шевченка”. Того ж року окремою брошуркою «Пророк і ми» Дмитро Николишин видає свою промову на святі Кобзаря.
* * *
http://history.iv-fr.net/
Монументальний Шевченко - 3.03.11
Перший народний пам'ятник Тарасові - у вигляді білої колони - вирубали на річницю смерті поета каменярі-гуцули над Черемошем на Сокільській скелі...
Хоча великий поет і художник Тарас Шевченко ніколи не перебував на Прикарпатті, лише на Івано-Франківщині йому встановлено понад 170 пам'ятників - найбільше в Україні. Упродовж майже півтораста років галичани увічнюють пам'ять про людину, яка ще за життя стала українським символом, важливішим за прапор, герб чи гімн.
Тарас Шевченко помер знаменитим. Наскільки була возвеличена та ідеалізована його постать тогочасною українського громадою, можна судити з того, що коїлося у Санкт-Петербурзі під час похорону "останнього кобзаря України".
Як відомо з опублікованого листування, петербурзькі студенти мало не розібрали домовину поета на сувеніри. Один з таких шанувальників Шевченка хвалився трьома лавровими листками, надірваними з вінка на чолі покійного, та нитками з китиць, якими була прикрашена труна. Українська громада Санкт-Петербурга на могилі Шевченка дала обіцянку вшанувати його пам'ять - відкрити школу його імені, видати твори, перевезти тіло на Україну та ще декілька пунктів.
Про пам'ятники Кобзареві тоді ще годі було говорити. У царській Росії навіть багато поезій Шевченка у той час були під забороною, а на його могилі постійно чергували жандарми, в обов'язки яких входило „пресекать сборища и вольнодумства". Пропольські урядовці в Австро-Угорщині також всілякими методами перешкоджали увічненню пам'яті „хлопського здрайці, схизмата і гайдамаки", заборонивши зокрема у 80-х роках 19-го століття встановлення погруддя Шевченка у Львові.
Проте саме на Галичині з'явився перший монумент Кобзареві. За переказами, зібраними краєзнавцями, первістком скульптурної шевченкіани був встановлений у річницю його смерті в 60-х роках 19-го століття пам'ятний знак біля Сокільської скелі, що височіє над Черемошем між селами Тюдів і Великий Рожин Косівського району. Монумент мав вигляд білої колони, на якій гуцули вирізьбили цитату з його поезії: "Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде. Розкуються незабаром заковані люди - Настане суд...".
Кажуть, у роки Першої світової війни австро-угорським військам необхідно було розширити дорогу в горах і цей обеліск Кобзареві потрапляв під знесення. Дізнавшись про це, десятки селян під керівництвом каменяра В. Марчука за допомогою колод і примітивного риштування пересунули шестиметровий пам'ятник убік від дороги. Пам'ятник пережив війну, але був знищений у 30-х роках поляками, які проводили тоді політику пацифікації і були стурбовані зібраннями гуцулів біля українського монумента. Через шістдесят років, незадовго до проголошення української незалежності на місці знесеного монумента з'явився новий пам'ятник Кобзареві роботи скульпторів Володимира і Василя Ондрехівських, споруджений за громадські кошти колгоспу «17 Вересня».
Через відсутність урядового дозволу на встановлення пам'ятників Шевченкові однією з перших форм вшанування пам'яті Кобзаря стали так звані Шевченкові могили, які насипали у галицьких селах за зразком могили поета в Каневі - листівки із зображенням канівського кургану широко розповсюджувалися в Галичині. Як свідчить тогочасна преса, у селі Балинці на Станіславівщині з ініціативи вчителя місцевої школи В. Барнича жителі висипали високу могилу, назвавши її іменем поета. На відкритті меморіалу виступав письменник Василь Стефаник. Ще однією традицією на Галичині стало висаджування у шевченківські дні лип та дубів, які називали Шевченковими.
На початку 20-го століття, у 1911-1914 роках, коли наближалися дві ювілейні дати - 50-річчя з дня смерті та 100-річчя від дня народження Шевченка - вимоги українців дозволити встановлення пам'ятників Кобзареві стають дедалі наполегливішими. Чималого розголосу у той час набув міжнародний конкурс на спорудження пам'ятника Шевченкові в Києві, на який було надіслано понад 60 проектів. Проте представники царського уряду, які входили до журі конкурсу, не дозволили затвердити жодну пропозицію, тож пам'ятник тоді так і не з'явився. Зате у значно ліберальнішій за Російську імперію Австро-Угорщині українцям часто таки вдавалося домагатися бажаного.
У 1911 році за ініціативою членів "Просвіти" та культурно-громадських діячів села Вовчинці поблизу Станіславова було відкрито пам'ятник Шевченку, складений з великих шматків каменю, привезеного з Бистриці, у формі піраміди. У верхній частині був вмурований барельєф поета, під ним напис: "В 50 річницю смерти Тараса Шевченка. 1861-1911". До 1914 року пам'ятники, барельєфи та меморіальні дошки на честь Шевченка з'явилися в багатьох селах та містах. На жаль, більшість із цих монументів так само, як і найдавніший пам'ятник у Вовчинцях, були зруйновані або пошкоджені під час Першої світової війни та в час українсько-польського протистояння. Окремі з них були відновлені у 80-90-х роках минулого століття.
З нагоди ювілейних дат на Галичині організовувалися спеціальні комітети, які поширювали листівки, медалі із зображенням Шевченка та невеликі погруддя Кобзаря. Відомою була медаль роботи галицького митця М. Паращука - нагрудний значок із портретом. Український скульптор М. Гаврилко, який після 1910 року мешкав у Болехові, створив барельєф Шевченка, який місцева торговельна кооперація "Надія" відливала і поширювала в краї. Цей же автор створив медальйон із зображенням Шевченка, виготовленням якого займалася майстерня львівського професора І. Левинського. У Львові також виникла спеціальна скульптурна майстерня "Достава", в якій виготовлялися невеликі статуї поета з бронзи, призначені для встановлення на підвищених місцях. А цілком унікальний випадок - виявлена декілька років тому краєзнавцями печатка війта села Заріччя (тепер - Надвірнянського району) із портретним зображенням Шевченка.
...У радянський час спорудження пам'ятників Шевченку, якого тогочасні ідеологи комунізму подавали виключно як борця з кріпацтвом, проводилося, як тоді говорили, "за ленінським планом монументальної пропаганди". У 1930-ті роки, коли лютував голодомор і розстрілювали літераторів „українського Відродження", ніби в насмішку над уцілілим народом було оголошено конкурс на проект пам'ятника Шевченкові у Харкові, Києві та Каневі. Точну характеристику цій події дав один із найбільших авторитетів, що стояв біля джерел комуністичного тоталітарного режиму, - Лейба Бронштейн (Троцький): „Сталинская бюрократия возводит памятники Шевченко, но с тем, чтобы покрепче придавить этим памятником украинский народ и заставить его на языке Кобзаря слагать славу кремлевской клике насильников".
Згодом монументи Шевченкові з'явилися в більших містах у Центральній та Східній Україні - Донецьку, Дніпропетровську, Полтаві. Для Галичини продовжувала діяти негласна заборона на величні пам'ятники Кобзарю. Відомо, що в серпні 1965 року без погодження з органами влади в селі Шешорах громада встановила погруддя Тараса Шевченка роботи київського майстра І. Гончара, після чого учасники цієї акції зазнали переслідувань з боку органів держбезпеки.
На хвилі національно-патріотичного піднесення напередодні проголошення української незалежності на Галичині почався справжній бум на пам'ятники Шевченкові. У 1989 році, коли святкували 175-ту річницю від дня народження Кобзаря, в Івано-Франківській області з'явилося близько двох десятків монументів та три пам'ятні дошки - в Богородчанах, Болехові та Івано-Франківську. Зрештою, пам'ятників стало так багато, що галичани вже навіть могли ними поділитися. У 1997 році, коли в Калуші було відкрито новий пам'ятник Шевченкові, старий монумент було вирішено передати в подарунок місту Сімферополю.
А от в обласному центрі Прикарпаття дотепер пам'ять про Кобзаря увічнено скромним погруддям. Закладений під будівництво нового пам'ятника камінь в Центральному парку імені Шевченка вже кілька разів перетягувався і зрештою вгруз у землю на добрих півметра. Перекошена табличка все ще нагадує, що пам'ятник буде.
Як повідомили у прес-службі міського голови Івано-Франківська, на складі управління капітального будівництва перебуває подарована півтора роки тому бронзова триметрова статуя Кобзаря, виконана відомим українським скульптором-емігрантом Лео Молом (Леонідом Моложаніном), авторству якого належать пам'ятники Шевченкові у Вашингтоні та Санкт-Петербурзі. Існує також проект, який визначили кращим із запропонованих на конкурс, оголошений мерією, однак офіційним переможцем він досі не визнаний. Тепер громада має вирішити, який пам'ятник ставити і де, власне, йому стояти.
* * *
http://news.if.ua
Шевченко малював домочадців Гоголя? - 3.03.11
Це сталося двадцять із гаком років тому, коли я шукала експонати для експозиції державного заповідника-музею М.Гоголя, що будувався тоді у Полтаві. До моїх рук потрапила книга «Тарас Шевченко. Малярство. Графіка. 1830—1847 рр.». Я стала уважно вдивлятися в обличчя людей, які отримали безсмертя завдяки малюнкам Тараса Григоровича, зробленим під час гостювання в їхніх маєтках у 1843—1845 роки. Зупинила увагу на роботі під номером 30, підписаній «Портрет невідомих» — жіночий і чоловічий портрети олівцем, намальовані на одному аркуші у 1840—1843 роках у Петербурзі.
Я добре «знала в обличчя» рідних і знайомих Гоголя й відразу визначила, що на цих портретах Тарас Григорович увічнив найближчого друга дитинства Миколи Васильовича, його сусіда по маєтку із села Товсте Миргородського повіту Полтавської губернії Олександра Семеновича Данилевського та його дружину Уляну Григорівну Похвиснєву, племінницю П.Марковича, чоловіка знаменитої письменниці Марко Вовчок.
Щоб підтвердити своє відкриття, я поїхала до Інституту судових експертиз. Мене прийняв завідувач відділу Сергій Данилович Павленко, талановитий художник, автор унікальної системи розшифровування портретів «Невідомих». Він провів порівняльну експертизу Шевченкового малюнка і фотографії Олександра Данилевського 1870-х років з альбому Йозефа Хмелевського «Гоголь на батьківщині» (Полтава, 1902), а також акварельного портрета Уляни Похвиснєвої невідомого художника 1850-х років із книги «Пам’яті М.Гоголя і В.Жуковського» (Москва, 1902 рік).
— Маєте цілковиту рацію! — сказав Сергій Павленко. — На цьому малюнку Шевченко відтворив Олександра Семеновича Данилевського й Уляну Похвиснєву. Схожість їхніх портретів та зображень на малюнку Тараса Григоровича очевидна.
Окрилена підтримкою, я поїхала до наукових співробітників Державного музею Т.Г.Шевченка й подала на суд провідних фахівців відкриті мною портрети найближчих друзів Гоголя.
— Ця робота Шевченка позначена 1840—1843 роками. Існує одностайно прийнята гіпотеза, що поет 1843 року не відвідував східних повітів Полтавської губернії. Отже, він не міг малювати друга Гоголя в маєтку Товсте, та й у Санкт-Петербурзі також! — категорично заявила директор музею.
— Я забороняю вам затівати суперечку з шевченкознавцями! — заявив директор створюваного заповідника М.Гоголя Лев Семенович Вайгордт. — Ми знаємо, що поет, прямуючи до села Решетилівки й Полтави 1845 року, оминув родовий маєток Яновських. Якщо вчені одностайно запевняють, що поет не був у Гоголевій Василівці, отже, він там не був! Якщо вони прийняли рішення, що Шевченко не малював матір письменника та його рідних, отже, Тарас Григорович справді їх не малював! У нас горить план. Залишилися лічені місяці до відкриття заповідника. Ваше завдання — знайти справжні меморіальні речі Миколи Васильовича, його невідомі портрети, книги з бібліотеки й особисті речі, а не розпочинати безплідні дискусії з армією шевченкознавців!
Перечитую листи Гоголя до Олександра Данилевського. Письменник називає друга «родичем», «двоюрідним братом», «кузеном» навіть у листах до своїх сестер. Кревного свояцтва між ними не було, але дитинство і юність вони провели разом. 1828 року, закінчивши Ніжинський ліцей, обидва переїхали жити до Петербурга. Данилевський вступив у Школу гвардійських підпрапорщиків, Гоголь — на державну службу. У березні 1831 року Олександр захворів і виїхав лікуватися на Кавказ, а згодом поїхав у маєток до матері.
Про те, що Данилевський насправді їздив 1843 року до Санкт-Петербурга у пошуках місця служби, побічно свідчить збережений лист Гоголя до друга від 14 лютого 1843 року з Рима: «Служить в Петербурге и получить место во внешней торговле или иностранных дел не так легко… Поезжай прежде в Москву, отведай прежде Москвы, а потом, если не слюбится, поезжай в Петербург…»
Очевидно, там-таки, у Санкт-Петербурзі, Олександр Данилевський познайомився з 16-річною Уляною Похвиснєвою. На малюнку на ній сукня за столичною модою і святкова зачіска. Подвійний портрет найближчого друга Гоголя та його нареченої, виконаний Шевченком, швидше за все, на початку травня 1843 року вносить істотну поправку в маршрут першої поїздки Тараса Григоровича в Україну.
Знаменитий дослідник Петро Володимирович Жур, працюючи в Центральному державному Історичному архіві СРСР у Ленінграді, знайшов документ, згідно з яким, «11 мая 1843 года правление Академии художеств выдало билет вольноприходящему ученику Тарасу Шевченко на проезд в Малороссийские губернии сроком на 4 месяца и на беспрепятственное, где надо будет, проживание». Учені дотримуються версії, що Шевченко виїхав зі столиці 19 травня разом з «однокоритником» Гоголя по Ніжинському ліцею українським письменником Євгеном Павловичем Гребінкою. Але чи міг Тарас Григорович, отримавши довгоочікуваний квиток на батьківщину, чекати зайвих вісім днів, доки Гребінці дадуть відпустку і той оформить її?! Природно, що він міг скористатися дружньою пропозицією Олександра Данилевського поїхати разом.
Їхали вони Білоруським трактом. 19 травня Шевченко був уже в Ічні. Про це свідчить запис ієрея Іоанна Смирницького, зроблений у дорожньому альбомі поета 1843 року: «У отца Гаврила Тичины иметь ночлег Шевченку 19-го». Потім Шевченко і Данилевський разом поїхали в Качанівку до Григорія Степановича Тарновського.
Вчені одностайно замовчують причину, з якої Тарас Григорович змушений був спочатку вирушити до Качанівки. Причина така: художник віз Тарновському на продаж нещодавно завершену знамениту картину «Катерина». Якби Шевченко отримав від Тарновського гроші, він одразу б виїхав до своїх рідних у Кирилівку. Але, як свідчить документ, поет побачив свого столітнього діда й рідних тільки наприкінці вересня 1843 року. Замість поїздки до рідних країв він мусив шукати підробітку, малюючи незліченні акварельні портрети дворян і роблячи живописні копії портретів їхніх знаменитих предків.
Наприкінці травня Шевченко з Данилевським відвідали сусіднє з Качанівкою село Діхтяри — маєток Григорія Павловича Ґалаґана. Куди лежав шлях поета далі? Я впевнена, що Тарас Григорович скористався з дружньої пропозиції Олександра Семеновича поїхати попрацювати в маєтку його вітчима Василя Івановича Чарниша, у село Товсте. Воно сусідувало з Василівкою, родовим маєтком Яновських, де жила Марія Іванівна, мати Гоголя. Для Тараса Григоровича дорогим було все, що стосувалося його вчителя. Він вважав за честь і обов’язок для себе зробити візит увічливості Марії Іванівні.
…Щоб підтвердити своє відкриття, я поїхала в Полтаву до 95-річної Софії Миколаївни Данилевської, онуки сестри письменника Єлизавети Василівни Гоголь.
— Сьогодні дослідники заперечують, що Шевченко в 1843 і 1845 роках жив і працював у Василівці в Марії Іванівни, матері Гоголя, — сказала я їй.
— На жаль, зараз модно переписувати всю історію! — зітхнувши, відповіла онука. — До революції все це було достеменно відомо журналістам, які завжди зупинялися в нашій Василівці, у домі мого батька, Миколи Володимировича Бикова. Вони записали особисті свідчення Ганни Василівни й Ольги Василівни Гоголь, письменникових сестер, про перебування Шевченка в їхньому рідному домі. У мене зберігається дівочий альбом Єлизавети Василівни. В ньому є їхні записи за 1843, 1845 роки, коли в нашій Василівці жив Шевченко. На жаль, під час революції нашу оселю розграбували й спалили всі портрети.
Я показала Софії Миколаївні репродукції Шевченкових малюнків.
— Я добре знаю цих молодих людей! — сказала онука, вказуючи на портрети роботи Тараса Григоровича, що їх учені нарекли «Невідомі» №30. — Це Олександр Данилевський і його дружина Уляна. «Невідома в коричневій сукні» — це моя бабуся, Єлизавета Василівна Гоголь. «Портрет жінки похилого віку з хлопчиком» — моя прабабка, мати Гоголя з онуком Миколою Трушковським, «Невідома в бузковій сукні» — троюрідна сестра моєї бабусі Катерина Косяровська, портрет «Невідомого» №306 — її батько Павло Петрович Косяровський.
Упізнаю й цю прекрасну молоду жінку, яку вчені необачно назвали «Невідома в блакитній сукні», позначивши номером 127. Це — Віра Василівна Чарниш! Вона була подругою юності моєї бабусі — Єлизавети Василівни Гоголь, у заміжжі Бикової. Ольга Василівна Гоголь розповідала журналістам, що Шевченко подовгу жив у сусідньому селі в генерала Василя Івановича Чарниша. На замовлення генерала, він малював портрети його дітей і робив для них копії портрета їхнього предка.
Я розцілувала Софію Миколаївну, подякувавши за цінні відомості. Імена Василя Івановича Чарниша, його дочки Віри Василівни, як і назва їхнього маєтку — Товсте, — жодного разу не згадуються у біографії Шевченка.
— Усі казали, що мати академіка Митропольського дуже схожа на дочку генерала Чарниша, чий портрет Шевченко малював 1845 року. Ви можете переконатися в цьому самі. Мій батько часто фотографував сусідів. Його альбом зберігається зараз у Москві в моєї сестри Тетяни Миколаївни Галіної, — додала Софія Миколаївна.
…У Москві Тетяна Миколаївна Галіна, уроджена Бикова, відразу назвала ім’я «Невідомої в блакитній сукні» на малюнку Шевченка 1845 року:
— Це Віра Василівна Чарниш! Вона була подругою Гоголевих сестер! Я бачила такий портрет, виконаний олією, у сусідньому маєтку. Там жила наша подруга, її також звали Вірою Василівною. Вона була внучатою племінницею дочки генерала Чарниша й дуже скидалася на неї обличчям. Ось подивіться! В альбомі мого батька, племінника Гоголя, збереглася фотографія 1902 року юної Віри Чарниш, майбутньої матері академіка Митропольського.
Я уважно вдивляюся в обличчя «Невідомої в блакитній сукні» і фотографію 17-річної Віри Василівни. Подібність вражає.
Я зробила копію фотографії й вислала її у Київ академіку Юрієві Олексійовичу Митропольському. У душі жевріла надія, що його мамі вдалося зберегти частину родинного архіву в грізні роки революції. Ці документи могли б уточнити час життя й роботи Шевченка в маєтку Василя Івановича Чарниша. Я поспіхом виїхала до Києва.
Академік Юрій Олексійович Митропольський, визначний учений у галузі теорії нелінійних коливань механіки й математичної фізики, протягом 30 років обіймав посаду директора Інституту математики Академії наук, а потім став почесним директором цього інституту.
— Я дуже ціную вашу діяльність у справі відновлення історії жителів Полтавської губернії з близького оточення Гоголя! — сказав мені академік. — Щиро вдячний вам за фотографію моєї мами, Віри Василівни Чарниш. На жаль, я володію дуже невеликою кількістю документів нашої сім’ї. Усе загинуло в роки революції! Але я передаю в повне ваше розпорядження копію фотографії 1850-х років Василя Івановича Чарниша, прадіда моєї мами. Якщо знайду нові документи, відразу вишлю їх вам!
У Полтавському художньому музеї я взяла сьомий том художньої спадщини Шевченка й стала уважно вдивлятися в кожен ескіз. Малюнок Тараса Григоровича №104 вчені позначили — «Голова чоловіка. Сільські музики. Начерки. Олівець. 1846—1847 роки». Не треба було проводити експертизу, щоб довести: на цьому малюнку Шевченко зробив чорновий начерк портрета першого маршала Полтавської губернії із села Товсте Василя Івановича Чарниша. На малюнку №191, датованому 1843 роком, зображені ті ж самі троє селян на відпочинку та музикант, що й на малюнку №104, а це означає — і останню роботу Шевченко виконав у 1843 році, а не в 1846-му, як вважали дослідники!
У другому томі «Мертвих душ», за свідченням нащадків письменника, Гоголь описав зовнішність Василя Івановича Чарниша в образі Бетрищева: «Генерал поразил его величественной наружностью. Он был на ту пору в атласном малиновом халате. Открытый взгляд, лицо мужественное, бакенбарды и усы с проседью, стрижка низкая, а на затылке даже под гребёнку, шея толстая, широкая, голос бас с некоторой охрипью, движения генеральские. Генерал Бетрищев, как и все мы, грешные, был одарён многими достоинствами и многими недостатками… В решительные минуты — самопожертвование, безграничная храбрость, щедрость, великодушие, ум во всём и ко всему этому изрядная подмесь себялюбия, честолюбия, без чего уже не обходится человек. Словом — это был один из тех картинных генералов, которыми так богат был знаменитый двенадцатый год».
Таким побачив Василя Чарниша Шевченко, приїхавши у його маєток Товсте наприкінці травня 1843 року разом із прийомним сином генерала Олександром Данилевським. Василеві Івановичу на той час було 68 років. Поета зацікавив збірник історичних документів, що зберігався в унікальній бібліотеці Чарниша. Митець знайшов тут і заробіток — йому замовили написати портрет генерала, його дітей та їхнього предка.
Невдовзі академік Митропольський надіслав мені лист Василя Чарниша, що дивом зберігся серед паперів його мами. Діловий лист відставного генерала було написано із села Чарнишівка 2 липня 1845 року до старшого сина Миколи Васильовича в Бєлгород.
«Любезный сын мой Николинька! Письмо твоё от 17 июня я, к душевному удовольствию моему, получил июня 30-го. В это время Верочка, Василий Григорьевич (чоловік Віри Чарниш. — Р.С.) и Вася были у меня в спальне. Они приехали ко мне почти в один день, и Верочка с Василием Григорьевичем прожили недели две у меня, ...а сего дня утром выехали к себе в деревню в Сулу. …Я подожду Роменской ярмарки, не хотелось бы её пропустить, которая начинается с 10 июля».
Цей дивом уцілілий лист точно визначає, коли саме Шевченко 1845 року жив у маєтку Чарниша Товсте й малював акварельний портрет його 25-річної дочки Віри Василівни («Портрет невідомої в блакитній сукні»).
Двадцять років тому я визначила, що на малюнку №305 Шевченко відтворив матір свого великого друга — 54-річну Марію Іванівну Гоголь-Яновську та її 11-річного онука Миколу Трушковського, на малюнку №110 увічнив сестру письменника — 22-річну Лізу Гоголь, на мал. №306 — Павла Петровича Косяровського, на мал. №128 — його дочку Катерину. Я довела, що «Невідома в блакитній сукні» №127 — це Віра Василівна Чарниш, а «Невідомі» №30 — найближчий друг Гоголя Олександр Данилевський та його дружина Уляна Похвиснєва. Чому сьогодні в експозиції шостого залу Державного музею Т.Г.Шевченка портрет 22-річної Лізи Гоголь, як і раніше, називається «Невідома в коричневій сукні»? Чому в новому «Шевченківському словнику» немає імені Олександра Данилевського та його вітчима — Василя Івановича Чарниша? Чому мати Гоголя та його рідні, як і раніше, вважаються в шевченкознавців «Невідомими»?
Молодь організувала «живий хрест» перед могилою Тараса Шевченка у Каневі - 3.03.11
Українці з різних регіонів країни, серед яких більшість молоді, взяли участь у „Прощі до Тараса”, яка відбулася 16-17 травня на Тарасовій горі у Каневі. Перед монументом Кобзарю учасники акції вишикувались у „живий хрест”. Дійство покликане підтримати ідею повернення хреста на могилу Тараса Шевченка, який був знесений радянською владою у 20-х роках минулого століття, — повідомляє з місця події кореспондент РІСУ Наталія Маціпура.
«Живий хрест», за задумом ініціаторів, виростає із спіралі, яка утворюється з людей, котрі тримаються за руки. Рухлива спіраль, що закручується та розкручується, символізує безкінечність і плин життя. А козацький хрест, у формі якого розташувалися всі, хто тримався за руки, за словами ініціаторів, символізує піднесення християнських цінностей у коловороті буденщини українців.
Ініціаторами «Прощі до Тараса» є рухи добровольців з усієї України. Захід проводиться уже другий рік поспіль і приурочений до відзначення роковин з часу перепоховання Тараса Шевченка (22 травня). Акція є свідомо незалежною від спонсорства будь-яких політичних партій. Ініціаторами «Прощі» виступають незалежні громадські рухи, члени яких їхали до Канева власним коштом. Один із активістів руху добровольців «Простір свободи» В‘ячеслав Ільїн висловив думку про те, що саме з таких митей, як хрест на Тарасовій горі, „виростає сучасний світ вічних християнських цінностей”.
Суть спільної дії Прощі полягає в оновленні традиції національного паломництва на могилу Тараса Шевченка до дня перепоховання поета. Але відрізняється вона від традиційних травневих заходів у Каневі тим, що організовують її кожен учасник і вона має християнський характер.
Також, як пояснив лідер руху добровольців «Простір свободи» Тарас Шамайда, умовою приїзду на Тарасову гору є повна відмова від вживання там алкоголю та заборона проведення політичної чи комерційної реклами.
На думку організаторів, такий захід має бути щорічним і привернути увагу до пріоритетності духовних цінностей, які проповідував великий Кобзар.
* * *
РІСУ - Релігійно-інформаційна служба України
http://old.risu.org.ua/
Класик української літератури, національна гордість українського народу. - 3.03.11
Тарас Григорович Шевченко (9.3.1814 — 10.3.1861)
Народився в сім'ї селянина-кріпака в с. Моринцях на Черкащині. Рано лишився сиротою. Грамоти навчився у дяка. У 14 років узятий "козачком" до двору поміщика П. Енгельгардта, з яким переїхав до Вільна, а потім до Петербурга. В 1832 р. відданий у науку до художника В. Ширяєва.
У 1838 клопотами К. Брюллова, В. Жуковського, О. Венеціанова, М. Вієльгорського, Є. Гребінки, І. Сошенка та інших Тараса Шевченка було викуплено з кріпацтва. Цього ж року його прийнято до Академії мистецтв, яку закінчив у 1844 р.. У 1843 і 1845 роках відвідав Україну, працював художником у київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів. У лютому 1847 р. затверджений на посаді вчителя малювання в Київському університеті.
24 березня 1847 р. за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та за антисамодержавні поезії заарештований і засланий солдатом до Орської фортеці Оренбурзького окремого корпусу з царською резолюцією про заборону писати й малювати. На засланні Тараса Шевченка як художника включили до складу експедиції, завданням якої було дослідження Аральського моря.
У 1857 р. завдяки клопотанням друзів Тараса Шевченка звільнили з заслання. У 1858 р. він прибув до Москви, потім до Петербурга. У 1859 р. приїхав в Україну, де перебував під наглядом поліції. Постійно проживати на батьківщині йому заборонили і зобов'язали виїхати до столиці. Тяжке десятирічне заслання, хвороби спричинилися до передчасної смерті поета. Поховали його спочатку на Смоленському кладовищі Петербурга, а в травні 1861 р. прах перевезли на Чернечу (тепер Тарасову) гору поблизу Канева.
Тарас Шевченко почав писати вірші у другій половині 30-х років. У 1840 р. у Петербурзі вийшла перша збірка його поезій "Кобзар", у 1845 р. — героїчно-романтична поема "Гайдамаки". В 1843—1845 роках написав цикл поезій "Три літа" (центральним твором якого є "Сон"), поему "Кавказ", послання "І мертвим і живим...", поезії "Чигирине, Чигирине", "Великий льох", "Стоїть в селі Суботові" та ін., в яких гостро виступив проти соціально-національного гноблення українського народу. В ув'язненні писав вірші, які згодом об'єднав у цикл "В казематі". У 1854—1858 роках написав російською мовою повісті "Музикант", "Художник", "Нещасний", "Капітанша", "Близнята". Останніми прозовими творами Тараса Шевченка є повість "Прогулянка з задоволенням і не без моралі" (1856—1858) та щоденникові записи "Журнал". В Україні у 1859 р. написав низку високих зразків інтимної та пейзажної лірики. Кілька його творів цього періоду опубліковано в журналі "Основа" та альманасі "Хата".
Тарас Шевченко був одним з найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Він працював у галузях станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури, досконало володів технікою акварелі, олії, офорту, малюнка олівцем і пером. Він є автором понад тисячі мистецьких творів (не збереглося більше 160). У 1859—1860 роках виконав офорти з творів зарубіжних та російських художників, за які отримав звання академіка гравірування.
Ім'я Тараса Шевченка відоме в усьому світі: у багатьох країнах йому встановлено пам'ятники, його твори перекладені майже на всі мови світу, його ім'ям в Україні названо навчальні заклади, театри, площі, вулиці, міста. Національна опера України, Київський національний університет, центральний бульвар міста Києва носять ім'я видатного сина українського народу — Тараса Шевченка.
Література
1.Малий словник історії України / В.А.Смолій (ред.). — К.: Либідь, 1997. — 464 с.
2.Сарана Ф.К. Т.Г.Шевченко. Бібліографія ювілейної літератури. 1960-1964. — К.: Наук. думка, 1968. — 623 с.
3.Шевченківський словник. У 2 т. / АН УРСР, Ін-т літ. ім.Т.Г.Шевченка; Ред.кол.: Є.П.Кирилюк (відп. ред) та ін. — К., 1976-
Т.1. А-Мол. — 1976. — 415 с.
Т.2. Мол.-Я. — 1977. — 409 с.
4.Шевченко Т.Г. Твори. В 5 т. — К.: Дніпро, 1978-
Т.1. Поетичні твори (1837-1847). — 1978. — 373 с.
Т.2. Поетичні твори (1847-1861). — 1978. — 365 с.
Т.3. Драматичні твори. Повісті. — 1978. — 416 с.
Т.4. Повісті. — 1978. — 412 с.
Т.5. Автобіографія, щоденник, вибрані листи. — 1979. — 567 с.
Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського
www.nbuv.gov.ua
Сценарій Тарас Шевченко -
3.03.11
Мета. Ознайомити з життєписом великого сина українського народу Т.Г. Шевченка. Вчити дітей добирати необхідний матеріал з літератури. Працювати над розвитком їх активного мовлення – виробляти в учнів уміння зв’язно висловлювати свої думки. Розвивати їх акторські здібності в декламуванні віршів. Продемонструвати красу і чарівність Шевченкового слова. Виховувати любов і повагу до спадщини, яку залишив поет.
Оформлення: Святково прибрана світлиця. Портрет Тараса Шевченка, рушники серветки. Фотовиставка про життя і творчість Кобзаря. Виставка його творів ілюстрації. Хлопчики і дівчата у вишитих сорочках і блузках.
Тарасова доля – то правда жива.
Шевченкове слово в віках не старіє... Ми Шевченка славить будем і ніколи не забудем.
Шановні діти!
Нас сьогодні гостинно запросили до української світлиці.
Протягом уроку нам треба бути господарями цієї затишної оселі. Тож подаруємо один одному приємні хвилини спілкування.
Звучить пісня на слова Т.Шевченка “Думи мої”.
(Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить її на столик біля портрета Т.Г. Шевченка. До неї підходить хлопчик).
Хлопчик. Матусю, а правда що небо на залізних стовпах тримається?
Мати. Так, синку, правда.
(Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері, вона співає “Колискову”)
Хлопчик. А чому так багато зірок на небі?
Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив.
Хлопчик: Бачив, матусю, бачив... Марусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?
Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, ясно і світло це далеко видно.
Хлопчик. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.
Мати. Старайся мій хлопчику. (Гладить його по голові).
Щовесни, коли стануть сніги,
І на рясті просяє веселка
Повні сил і живої снаги
Ми вшануєм пам’ять Шевченка.
Тарасе, наш Кобзарю, всюди
Приходиш нині ти як свій
Тебе вітають щиро люди
На всій Україні моїй.
Кобзарем його ми звемо,
Так від роду і до роду
Кожен вірш свій і поему
Він причував народу.
В похилій хаті, край села,
Над ставом, чисти і прозорим,
Життя Тарасику дала
Кріпачка-мати, вбита горем.
Пісня “Садок вишневий коло хати”
Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами.
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами – сльозами.
“Мені тринадцятий минало” Сценка (початок)
Оксанка. Чом же плачеш ти? Ох дурний Тарасе. Давай я сльози витру. Не сумуй ти читаєш, найкраще за всіх Тарасику, адже кажуть найкраще від усіх співаєш, ще й кажуть малюєш. От виростеш і будеш малярем. Еге ж?
Тарас. Еге є малярем.
Оксана. І ти розмалюєш нашу хату?
Тарас. Еге є. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні я не ледащо. Я буду таки малярем.
Оксанка. Авжеж будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой бідні ягняточка, що чабан у них такий – вони ж питоньки хочуть!
Вірш “Мені тринадцятий минало”
(Тарас –підліток порається коло хати. Приніс відро з водою, поставив коло типу. Поправив покривало на лаві, позамітав, поставив лавку, пензлі і присів. Виходить Яринка з клунком в руці. Сідає на лавку.)
Яринка. Здоров, Тарасе! На хвильку забігла до тебе (розв’язую клунка). Ось твоя ситка, полатана вже.
Тарас (бере свитку)
О, як гарно полатана! Яринко, ти вже як дівка шиєш! Рідненька моя, хоч ти мене не забуваєш (тулиться до неї).
Яринка. Давай, я тобі ще й сорочку виперу, зашию...
Тарас. Не треба я сам.
Яринка. Тарасику! А у тебе малюнки є? То покажи.
Тарас. Добре, тільки тобі, сестричко (показує дощечку з малюком). Ось наша хата.
Яринка. Дуже схожа.. Невже це ти сам намалював? А чому на дощечці?
Тарас. Паперу не було. Дяк не дав... Ось розживусь, може на свитку, і на фарби, і на папір.
Яринка. Коли ж це буде?
Тарас. Колись буде. Ось чекаю, коли дяк повернеться. Обіцяв вчити малювати. Бачиш, і біля хати прибрав, і води приніс, і почистив пензлі. Якби мені... малярем... я б нічо не хотів більше.
Яринка. То вчись у нього.
Тарас. А... Хіба йому голова болить за мене? Тільки п’є та й норовить щоб різками одшмагати...
Яринка. І зараз? (Тарас ствердно киває головою) Та хай йому грець! Вертайся додому.
Тарас. А там що? (розводять руками).
Я маленька українка,
8 рочок маю,
А про Т.Шевченка
Вже багато знаю.
Він дитя з під стріхи,
Він в подертій свиті
Він здобув нам славу
Як ніхто на світі.
А та наша слава
Наш Т.Шевченко.
Сонце України.
Пісня “Зацвіла в долині”
Тяжко-важко в світів жити
Сироті без роду:
Нема куди прихилитися, -
Хоч з гори та в воду!
Утопився б молоденький,
Щоб не нудить світом;
Утопився б, тяжко жити
І нема, де дітись.
В того доля ходить полем –
Колоски збирає;
А моя десь, ледащиця,
За морем блукає.
Добре тому багатому:
Його люди знають;
А зі силою зустрінуться –
Немов недобачать.
Багатого губатого
Дівчина шанує;
На ді мною, сиротою,
Сміється, кепкує.
Сценка
Тарас. Катре! Де ти?
Катря. Я ось тут.
Мачуха. Ти може знов кудись навтіки вибираєшся ледащо? Ані кроком мені з хати бо битиму чуєш? Степанко плаче, іди колиши, а як засне, принеси води і підмети подвір’я!
Тарас. Сестричко!
Катря. Що?
Тарас. Я побіжу трохи на потічок! Там такі камінчики, я намальовані. І рибки плюскочуть. А в хаті темно чогось так зле.
Катря. Іди, іди. Я вже докінчую грядку, то сама подвір’я замету і принесу води.
Тарас. Тямиш сестричко, як мама жили, то в нас часто був смачний борщик, варенички, фасолька. Тепер не так! Ми ходимо такі голодні і обдерті! Чи і другі діти не мають мами так як ми?
Катря. Всюди є сирітки по світі мій дороги хлопчику. Але ти не думай про се йди над потічок гратися.
“Не називаю її раєм”...
Два місяці далеко від Вкраїни
В Землі лежав похований Тарас,
Не встиг купити білої хатини
Щоб зігрівала пращурів і нас
Не встиг зійти і на високій кручі
Щоб милуватись обрієм Дніпра,
Грудьми дихнути, як реве ревучий,
Строфу для кобзи випустить з пера.
Та вічний біль і думу про Чернечу
Ні брат ні друг забути не змогли.
В травневі дні народ підняв на плечі,
Щоб ти позбував чужинської землі.
Там спорудили з дальніх сіл могилу
Потрісканії руки кріпаків,
Мабуть, Господь послав незламну силу,
Щоб пам’ять залишилась для віків.
Багато літ минуло з того часу
Праправнуки вивчають Заповіт”
У Каневі вклоняється Тарасу
Не тільки Україна – цілий світ.
Пісня “На високій дуже Кручій”
Ми чуємо тебе Кобзарю
Крізь століття
І голос Твій нам душу окриля
Встає в новій красі забувши лихоліття
Твоя, Тарасе, звільнена земля
У росяні вінки заплетені суцвіття
До ніг тобі титане кладемо
Ми чуємо тебе Кобзарю
Крізь століття
Тебе своїм сучасником звемо.
Пісня “Поклін тобі Тарасе”
“Заповіт” мелодія.
* * *
Украинский портал - Atlant Web Site
http://referat.atlant.ws/
Технології
У другій половині XIX ст.. вперше згадуються Моринці, як батьківщина Тараса Григоровича Шевченка. Так Олександр Лазаревич у часописі „Основа” за 1862 р. вперше відкрив, що батьківщина поета, край його матері – Моринці. Слідом за ним це повторили Василь Маслов (1874), Варфоломій Шевченко (1876) та Михайло Чамит (1882).
В період з 1868 по 1890 років в Моринцях побудована нова дерев’яна церква. На жаль, до нашого часу вона не збереглася, її по варварському знищила радянська влада у 1935 році.
Під час святкування 150-річного ювілею з дня народження Т.Г. Шевченка було прийнято рішення про відновлення садиб Копія та Якима Бойка в Моринцях. Це рішення "притихло" в тогочасних бюрократичних міністерських кабінетах аж до 1981 року. В червні 1981 року інститутом археології АН УРСР було проведено розкопки на обох садибах. В результаті проведеної роботи вдалося встановити точне місце розташування будівель на обох садибах.
За підрахунками шевченкознавців, усього Шевченко відвідав понад 130 населених пунктів (російські, польські, білоруські міста та ті, в яких він відбував солдатчину, до уваги не беремо). Найпершу свою подорож малий Тарас здійснив у 1824 році у міста й села сучасної Кіровоградщини. В їх числі Гуляйполе (пізніше Златопіль, який тепер входить до складу Новомиргорода).
Всюди, де довелося побувати Тарасу, живе пам’ять про нього. Живе вона і в нашому степовому краї, куди доля в дитинстві закинула майбутнього поета. В кожному місті, районі нашої області є вулиці, навчальні заклади, названі іменем Кобзаря. С/г
підприємства носять його ім’я, створені музеї, встановлені пам’ятні знаки.
Народився в сім'ї селянина-кріпака в с. Моринцях на Черкащині. Рано лишився сиротою. Грамоти навчився у дяка. У 14 років узятий "козачком" до двору поміщика П. Енгельгардта, з яким переїхав до Вільна, а потім до Петербурга. В 1832 р. відданий у науку до художника В. Ширяєва.
